Навряд чи знайдеться інша риба, яка б мала таке широке розповсюдження і всюди була б такою поширеною, як плітка. Усюди вона становить найчисельнішу породу риб, і небагато знайдеться таких річок, де б вона не становила головну масу всього риб’ячого населення, тим паче зустрічалася б дуже рідко. З усіх цих причин, а також за тим значенням, яке плітка має в гирлах наших річок і багатьох озерах, вона заслуговує на значно більшу увагу, ніж багато інших, цінніших риб.
Зовнішність плітки відома кожному, і тому ми згадаємо тільки про найголовніші ознаки і головні варієтети, які, слід зауважити, досить численні. Колір тіла, плавників і очей цієї риби підлягає незліченним змінам, які залежать частково від віку, частково від складу води та інших місцевих життєвих умов. Взагалі ж плітка з віком стає ширшою і товщою, а колір очей і плавників робиться яскравішим.
За своїм зовнішнім виглядом плітка наближається найбільше до краснопірки, яку нерідко приймають за першу, але краснопірка відрізняється від плітки золотистим відливом луски, жовтими губами, кількістю та формою глоткових зубів, тупо заокругленим носом і заокругленим черевом із видатним ребром. У плітки зазвичай буває на лівому боці 6 (іноді 5), на правому 5 (рідко 6) глоткових зубів, і віночок їх не надрізаний на багато зубчиків, як у краснопірки. Крім того, плітка дещо вужча за краснопірку однакового зросту, довжина голови відносно менша, та й сама вона не така красива, як краснопірка. Колір спини в плітки чорнуватий із блакитним або зеленуватим відливом, боки тулуба і черева сріблясто-білі, спинний і хвостовий плавники зеленувато-сірі з червонуватим відтінком, грудні плавники блідо-жовтуваті, черевні та задньопрохідні – червоні, райдужка жовта з червоною плямою вгорі. Це колір нашої звичайної річкової плітки; каспійська ж плітка (вобла) та азовська (тарань), про які йтиметься далі, мають деякі відмінності в кольорі та формі тіла. В околицях Києва, за свідченням проф. Кесслера, трапляється також різновид плітки, в якої всі плавці й очі яскраво-жовтого кольору, а зрідка у Волзі, за свідченням В. Є. Яковлєва, трапляється різновид плітки (або, точніше, виродок) із яскраво-золотистою лускою, іноді з червонуватим відтінком на спині та боках. Тіло плітки рясно вкрите слизом, особливо у ставкової, і в теплу пору року.
Малюнок 2. Глоткові зуби плітки
Зазвичай плітка має незначну величину і здебільшого не досягає більше 30 см довжини і 600 г ваги. Але за сприятливих умов, тобто за умови рясної їжі та достатнього простору місцеперебування, знехтувана плітка в рості не поступається багатьом іншим короповим рибам. Утім, у річках і 1,2-кітограмова плітка є великою рідкістю; але в озерах, морях Каспійському й Азовському, які теж, по суті, великі солонуваті озера, вона досягає ще більших величин, а в деяких зауральських озерах, як, наприклад, в оз. Чебакуле, на кордоні Єкатеринбурзького та Шалрінського повітів, має нечувані, гігантські розміри – до 50 см завдовжки та важить інколи більше ніж 2,5 кг. Слід зауважити, однак, що ця озерна, власне західносибірська, плітка має деякі, хоча й неважливі відмінності та є ближчою до каспійської вобли, від якої, можливо, і веде своє походження.
Плітка вкрай невибаглива риба: вона однаково добре уживається як у невеликих річках, майже струмках, ставках і озерах (аби вода в них була досить свіжою та глибокою), так і у великих річках, а варієтети її живуть навіть у малосолоних морях, які Азовське, Чорне і Каспійське. До того ж плітка майже всюди буває завжди численною і за кількістю особин, безперечно, посідає перше місце між усіма європейськими рибами. Утім, не можна не помітити, що на півночі вона все-таки набагато нечисленніша, ніж на півдні, а в річках із холодною джерельною водою, також у гірських зустрічається дуже рідко або навіть зовсім не трапляється. Взагалі плітка уникає холодної і дуже швидкої води і більше віддає перевагу тихій і теплій, хоча і не особливо долюблює дуже тінисті та мулисті місця, чому набагато чисельніша в озерах із піщаним дном, ніж мулистих, де вже переважає карась.
Ранньою весною, після розкриття вод, плітка тримається біля самого берега як у ставках і озерах, так і в річках; в останніх вона дуже часто виходить на заплаву, у стариці та заплавні озера, де значна частина її залишається і після спаду води. Як і у всіх інших риб, у плітки також помітне прагнення піднятися вгору проти течії, спричинене каламутністю води, але за першої нагоди вона намагається вийти на розлив або в гирла приток і ніколи не йде далеко від своїх притонів, чим відрізняється від язя. Вимітавши ікру, плітка в річках тримається спочатку всюди, окрім бистрин, але щойно з’явиться трава, переходить у затоки, затони і притоки, а через брак таких – у ями зі слабкою течією, до купалень, мостів та інших надводних споруд. У літні спеки плотва або йде вглиб, або забивається під берег і в коріння прибережних кущів. Не можна сказати, щоб риба ця особливо любила триматися в трав’янистих заростях, подібно до лина, карася і краснопірки; здебільшого вона тримається біля трави або у великих прогалинах і взагалі уникає мулуватого дна, віддаючи перевагу піщаному. На противагу краснопірці плітка тримається глибше, хоча й не повзає по дну подібно до йоржа, і виходить на поверхню порівняно рідко і періодично. Часто, втім, можна спостерігати, як вона плаває в півводи, і взагалі щодо цього плітка – риба дуже примхлива, хоча здебільшого стоїть на 9-18 см від дна.
Головну їжу плітки в річках влітку становить «зелень», або «шовковиця», тобто нитчасті водорості, що ростуть на палях, рідше каменях, на невеликій течії. Крім того, вона, за великої кількості мальків, подібно до інших риб, годується (у травні та червні) молоддю, а в деяких річках також метлицею (липень і серпень). Після кожного паводка, тобто сильного дощу, зграї плітки піднімаються проти течії, але незабаром повертаються назад. Після сильних дощів наприкінці літа, коли змиє водою всю «зелень» і вода похолоднішає, плітка (принаймні в Москві-річці) покидає свої ями й заплави і починає блукати в пошуках їжі, якою відтепер слугує головно мотиль, особливо в річках із тихою течією та мулуватим дном. У річках плітка тримається в бочагах, харчуючись водоростями і різними личинками, особливо личинками мошкари (Phryganea).
В озерах дрібна однорічна плітка тримається біля берегів, у траві, де знаходить притулок від свого головного ворога – окуня, але доросла віддає перевагу більш глибоким і відкритим місцям. Тут вона теж харчується влітку головним чином рослинною їжею, саме водоростями, найчастіше зеленою кулястою водорістю, яка зумовлює так зване цвітіння води, якого не позбулися і багато річок. Крім того, їжею плітки слугують, звісно, і різні дрібні тваринні організми – аж до невеликих черепашок (Lymnaeus та ін.). У багатьох озерах, особливо північних і сибірських, головний весняний, осінній і частково зимовий корм плітки становить відомий мормиш (Gammarus), від великої кількості якого тут і залежить головним чином зростання чебака зауральських озер. У зовсім непроточних ставках плітка трапляється рідко, і взагалі її майже скрізь супроводжує окунь, щука, і вона багато вибагливіша за карася, лина і верхівку. Незважаючи на те, що в ставках корму більше, ніж у річках і озерах, плітка ніколи не досягає тут великих розмірів, окрім, звісно, великих ставків.
З настанням холодної пори, у жовтні або листопаді, плітка як річкова, так і озерна йде на зимівлю в глибокі ями, до того ж знову збирається за потребою у великі й дуже густі зграї. Взимку вона годується періодично під час відлиг, які спонукають її виходити на дрібніші місця, ближче до берега, і, здається, підніматися вище. Головним зимовим кормом у річках, імовірно, слугує мотиль, в озерах – мормиш, але як мотиль, так особливо мормиш трапляються, на жаль, далеко не всюди. Хоча взимку плітку і ловлять іноді самодером, тобто багрять на голі гачки, але я не думаю, щоб вона десь залягала на зиму і впадала ніби в сплячку, на зразок сазана, сома, деяких осетрових і навіть найближчого свого родича – каспійської вобли. Принаймні, на нашій плітці взимку, як і взагалі в холодну пору, з осені помічають набагато менше слизу, ніж улітку, і риба ця, хоч узимку чинить порівняно слабкий опір, але не має на собі й сліду т. зв. слена, або сорочки, тобто шару затверділого слизу. Із лютого плітка вже починає потроху розходитися з ям і трапляється і на дрібних місцях, де й тримається до прибутку води, що змушує її тулитися до берегів і входити в заплави.
Плотва нереститься не особливо рано – пізніше за щуку, язя, шереспера і деяких інших риб, але раніше за ляща, судака, сазана і сома. У нас, у середній смузі, у невеликих річках вона починає метати ікру тільки після спаду води, коли річка майже ввійде в межень, а тому завжди в самому руслі; в Оці, Волзі та Камі плітка, очевидно, виходить для нересту в порожнистому вигляді і треться переважно у старицях та поемних озерах. На нижній Волзі, на Дону і Дніпрі річкова плітка навряд чи не закінчує ікрометання до розливу; принаймні, за наявними відомостями, вона треться на Дону дуже рано – наприкінці березня, але можливо, що спостереження це відноситься до азовської плітки, тобто тарані. Безсумнівно, однак, що нерест плітки перебуває головним чином у залежності від температури води. Що південніша місцевість, що тепліша весна і швидше нагріваються води басейну, то плітка раніше звільняється від ікри. Нормальний час нересту плітки в підмосковних губерніях – кінець квітня і початок травня, коли вода має від 10 до 15°, причому в Москві-річці вона треться до 20 квітня, у річках, які мають холоднішу воду, наприкінці квітня, а в ставках і озерах, на яких лід тримається дуже довго, мало не весь квітень,- нерідко навіть і першу декаду травня. На півночі, а також у деяких озерах Середнього Уралу плітка метає ікру в середині травня. Роками, за дуже ранньої весни, нерест починається на 2 тижні раніше, ніж зазвичай: напр., 1890 р. наприкінці березня в Москві-річці вже ловили шорстку плітку, а в середині квітня більша частина вже вимітала ікру, а 26-го з’явилася вже маса молоді.
За тиждень і за два до початку нересту, але ніяк не раніше, плітка вкривається твердим висипом, що має спочатку вигляд невеликих білуватих цяток, які потім темніють і тверднуть, і роблять луску вкрай шорсткою на дотик, на кшталт підпилювання. Мабуть, це шлюбне вбрання отримує далеко не вся плітка, а переважно, якщо не винятково, самі самці, які, на противагу більшості коропових риб, значно нечисленніші за ікринників, чим і зумовлюється самий спосіб нерестування великими і дуже густими зграями. Сліди бородавок зникають приблизно через тиждень після закінчення нересту. Шорсткі молошники, як завжди, дрібніші й тонші за ікряники.
Плотва треться дуже великими зграями, що містять у собі тисячі, навіть десятки тисяч особин, тож у цьому відношенні вона перевершує всіх інших суто річкових, непрохідних риб. Особливо численні бувають зграї плітки, що нереститься, у деяких зауральських озерах. Тут, дивлячись за характером озера, чебаки збираються масами до піщаних берегів, порослих очеретом, а де останніх немає, – до каміння, валежника і дерев, що впали у воду, особливо хвойних, узагалі у відомі, певні місцевості, не змінюючи їх протягом багатьох років. У річки і протоки, подібно до язя, плітка не входить, за рідкісними винятками. Нерест чебака в цих озерах, досить докладно описаний у статті моїй «Зауральські озера», дещо відрізняється від нересту середньоруської плітки. Остання ніколи не збирається такими масами і не виробляє такого шуму і плескоту, як зауральська. «У ранковій або вечірній тиші далеко чути плескіт чебака, що грає, і видно хвилювання від безлічі риб, які стрибають і крутяться; одні разом, точно за сигналом, злітають у повітря і ляскаються об воду, інші плавають догори черевом або боком, описуючи круті зиґзаґи або невеликі кола. На думку рибалок, вистрибують і взагалі плавають на поверхні здебільшого молошники, яких, мабуть, примушують до цього самки, набагато численніші. Останні невтомно переслідують молошників і в такій кількості збираються під ними, що випирають їх назовні, і самці волею-неволею запліднюють ікру, що витікає. Дійсно, жодна з суто річкових риб не «грає» такою суцільною масою, і про плітку можна сказати, що вона треться, і до того ж не тільки об підводні предмети, а й одна об одну. За такого способу нерестування густою масою для запліднення ікри немає потреби у великій кількості молок і тому не дивно, що молочників менше, ніж ікряників.
У підмосковних озерах, напр. у Сенезькому, нерест плітки відбувається теж у великих масах і біля берегів, на дрібних місцях. Менш помітно і менш шумно відбувається він у річках, напр. у Москві-річці, хоча плітка становить тут головну масу всієї риби. Але все-таки він ніколи не минає тут непоміченим, тим паче, що і триває довше, ніж у стоячих водах, де вся плітка вимітає ікру набагато дружніше, у кілька днів, рідко на тиждень, і то, якщо теплі дні перемежовуються з холодними. У такі дні нерест припиняється або відбувається тільки близько полудня. Взагалі ж він триває ледь не весь день і всю ніч, але найінтенсивніше, найсильніше буває всюди вранці, після сходу. У Москві-річці плітка треться здебільшого між палями, на торішній траві та навіть на камінні, але на нешвидкій течії; за моїми спостереженнями, міче ікру спочатку дрібна плітка, потім середня і найбільша, до 400 г і більше. Іноді нерест затягується тут тижні на два і, розпочавшись із середини квітня, як 1890 року, триває до перших чисел травня. У ставках плітка треться під берегом у водяному моху та в мочках прибережних дерев і папороті, що росте на плавунах, у хмизу біля гребель, рідше в траві й очеретах. Скрізь і всюди в цей час вона робиться вкрай сміливою і не звертає уваги на шум, так що відігнати її від обраного нею місця дуже важко. Щуки і великі окуні знаходять собі рясну поживу і тримаються завжди поблизу, готові схопити очманілу плотичку, і нерідко навіть вриваючись у щільні ряди риби, яка трудиться, і роблячи в них значні спустошення. Кльов окуня і щуки тоді значно слабшає, і цих хижаків можна зловити тільки поблизу нерестовищ, найкраще – на плотву ж. Остання на вудку в цей час майже не бере і потрапляє лише випадково, машинально схоплюючи насадку, але зрідка, однак, трапляються самці та самки з молоком, що витікає, та ікрою. Набагато більше можна зловити їх просто руками, увійшовши для цієї мети у воду.
Судячи з того, що незабаром після нересту починають траплятися риби, абсолютно позбавлені ікри і молок, треба вважати, що статеві продукти викидаються відразу, в .один прийом, і дозрівають одноразово, не так як, наприклад, у коропів, карасів та інших. Однак у липні я спостерігав у Москві-річці масу дрібної, очевидно, нещодавно виведеної молоді, яка на початок листопада була розміром від 2 до 3 см, якщо вважати цілком, тобто була надто вдвічі дрібнішою за ранню молодь. Це позірне протиріччя, мені здається, можна примирити реченням, що дрібна молодь належить дворічній плітці, яка мече ікру вперше, та ще й значно пізніше – у червні й навіть у липні. Дуже може бути, що ця теорія, яка пояснює появу дуже різнокаліберного малька, виявиться справедливою і щодо інших риб.
Ікринки плітки м’які, прозорі, із зеленуватим відтінком і дуже густо прилипають до підводних предметів, аж до піщаного і хрящуватого дна включно. На моху ікринки ці розташовуються так тісно, що мають вигляд мініатюрних грон винограду. У великих екземплярах кількість ікри, безсумнівно, перевищує число 84 000, вирахуване Блохом; імовірно, вони випускають не одну сотню тисяч ікринок, інакше було б важко пояснити численність цього виду риб. Урожай молоді залежить від сприятливих для неї умов у перший час її існування. У стоячих водах найзгубнішими для неї є весняні бурі наприкінці квітня і на початку травня, які викидають ікру на берег і захоплюють слабких мальків; останні не бояться хвилювання, тобто в змозі піти від берегів у глибину не раніше червня. У річках, навпаки, вітер узагалі має порівняно незначний вплив на кількість малька якої б то не було риби, але, звісно, у таких великих річках, як наша Волга і навіть Ока, весняні бурі дуже згубні для молоді на заплавах. Все-таки в річках більша частина молоді не викидається на берег, а зноситься паводками. Наприклад, у Москві-річці 1889 року, що вирізнявся хоча й пізньою, але рівною весною, без сильних дощів у травні, мальок усюди кишів, тож слугував усе літо їжею дорослих риб, навіть йоржа і плітки. Навпаки, торік 1890 року, незважаючи на те, що вся риба вимітала ікру дуже рано, принаймні тижнів на два раніше, ніж звичайно, а можливо, саме через це, – значну частину молоді було знесено паводком наприкінці квітня.
Молодь плітки викльовується не раніше ніж за тиждень, за дуже теплої погоди; зазвичай же через 10 днів, а іноді навіть через два тижні. Проте мальки плітки з’являються в безлічі у всіх затоках і затонах уже в середині травня (на півдні раніше) і чорними хмарами плавають у траві й очеретах, поблизу від поверхні води. Перший час молодь, утім, безвихідно таїться в гущавині водяних рослин, де знаходить їжу – ракоподібних, водорості – на захист від незліченних ворогів. У місцях, де відбувається нерест плітки, вода позитивно кишить від величезної кількості рибок, що виклюнулися. У річках молодь плітки тримається переважно біля плотів, купалень, де знаходить корм і захист від стрімкості та хижаків. За моїми спостереженнями, молодь більшості річкових риб, а плітки особливо, годується головним чином не циклопами і дафніями, яких у проточній воді і не може бути багато, а водоростями, саме нитчастими.
У червні молода плітка вже починає мало-помалу виходити зі своїх притулків у відкриту воду, а в серпні вже остаточно покидає мілкі затоки та переходить у глибші, а також і в саме русло річки або середину ставка чи озера; наприкінці вересня або на початку жовтня вся молода й доросла плітка йде, як уже було сказано, у глибокі ями, де й проводить усю зиму майже до відкриття льоду. Утім, за моїми спостереженнями, у зауральських озерах плітка і пізньої осені нерідко виходить із глибини в очерети і траву, без сумніву, заради їжі. Взагалі вона годується як вдень, так і вночі; принаймні плітка, подібно до оселедця, перебуває в русі й постійно блукає і опівночі, з чим легко погодиться кожен, хто їздив лучити рибу пізньої осені. У найсильніші грудневі та січневі морози плотва навряд чи харчується чим-небудь: принаймні в середині зими вона клює рідко.
Приріст цієї риби з вельми зрозумілих причин буває вельми різним, хоча можна прийняти за правило, що в гирлах річок, а тим паче в озерах, приріст її найзначніший. Особливо чудовий надзвичайно швидкий приріст плітки в зауральських озерах, де вона іноді за півтора-два роки досягає ваги 400 г, навіть більше; але загалом і тут однорічна плітка зазвичай має тільки 9 см завдовжки, а в середній Росії і того менше. Однак у таких кормних річках, як у Москві-річці, цьоголіток роками до листопада досягає 9-сантиметрового зросту. Взагалі приріст тут буває тим значнішим, чим тепліше літо і більше корму; якщо ж до того ж весна була несприятливою для молоді та її вивелося мало, то цьоголітки зростають не по днях, а по годинах; 2-річна плітка має тут близько 13 см довжини, а 3-річна – понад 15 см.
Власне плітка, незважаючи на свою численність, майже не має промислового значення. Це вельми малоцінна риба, що має лише місцевий збут; тільки озерна плітка взимку в замороженому вигляді везеться за кілька сотень кілометрів, наприклад, з озер Єкатеринбурзького повіту до Вятської губернії. Через свою дешевизну вона слугує їжею бідного класу населення і заслуговує на увагу саме з цього погляду і як найчисленніша риба наших прісних вод. Для власників ставків і озер головна роль плітки полягає в тому, щоб служити кормом для хижої, ціннішої риби, перший час, тобто на першому або другому році, для окуня, а потім для щуки. Але, зрозуміло, було б набагато вигідніше, замість натурального рибного господарства, вести інтенсивніше і замінити плітку з її супутниками ціннішою травоїдною або всеїдною рибою, що швидко росте, саме коропом.
Перш ніж перейти до вудіння плітки, вважаю за необхідне зупинитися на способі життя і ловлі морських варієтетів плітки – тарані і вобли, що мають таке важливе промислове значення. Значення це стане наочнішим, якщо я скажу, що, за останніми дослідженнями Хлєбнікова, у пониззі Волги виловлюють щорічно до 350 мільйонів штук, або до 3 мільйонів пудів каспійської вобли; кількість же видобутої тарані, тобто азовсько-чорноморської плітки, має бути ще значнішою.
Тарань усім складом тіла надзвичайно схожа на плітку, тільки буває дещо вищою за неї в спині (височина тіла становить до ^з усієї довжини його), що помітно, утім, і у великої плітки; луска тарані дещо дрібніша (VIII [47] V) і в задньопрохідному плавнику в неї одним променем менше (9-10); крім того, тарань вирізняється лише дещо товстішими зубами і чорнуватими краями парних плавців, з яких черевні брудно-червонуватого кольору, грудні – жовтувато-оливково-зелені; задньопрохідний плавець менш широкий у основі, ніж у звичайної плітки, і такого ж кольору, як і черевний, а спинний – однакового з грудними. Уперше тарань описав проф. Нордманн, який прийняв її за особливий вид і назвав на честь відомого німецького іхтіолога – Leuciscus Heckelii; але нині не підлягає жодному сумніву, що ця риба становить тільки чорноморську різницю звичайної плітки, так само як і вобла – каспійську; різниця тільки в тому, що тарань відокремилася дещо більше, ніж остання. Це доводиться тим, що молода тарань анітрохи не відрізняється від молодої плітки. За своєю величиною тарань перевершує воблу і зазвичай має від 25-38 см довжини і часто буває до 1,5 кг вагою.
Головне місцеперебування тарані – Чорне й Азовське моря; в останньому вона навіть чи не найчисельніша, принаймні вилов її тут значніший. У річки вона піднімається тільки ранньою весною для метання ікри, а також восени на зимівлю, але ніколи не піднімається дуже високо; так, у Дніпрі вона піднімається тільки до порогів і вже під Катеринославом буває дуже рідкісною. Весняний хід її відкривається іноді навіть узимку, під кригою, саме наприкінці лютого, але загалом головна ловля починається в березні, коли вона йде вже величезними зграями для метання ікри. Нереститься вона наприкінці березня або на початку квітня, завжди в очереті та траві, б. ч. у затоках, і після закінчення нересту йде в море.
Усього більше тарані входить у дельту Кубані, яка одна доставляла колись до 40, навіть 60 мільйонів штук цієї риби: у Дону остання ловиться вже в набагато меншій кількості. У морі тарань ловиться виключно влітку та восени. У Дніпро вона входить у меншій кількості, а в Дністрі та Бузі ловля вже дуже незначна. Самий вилов здійснюють, звісно, великими неводами, причому нерідко вдається захопити по кілька тисяч, навіть десятків тисяч цієї риби. Восени, зазвичай із жовтня, іноді навіть наприкінці серпня, тарань знову піднімається в річки і ловиться тут протягом усієї зими; більша частина її, мабуть, зимує в самому морі біля гирл.
Тарань рідко вживають у їжу свіжою і, принаймні, 9/10 її готують про запас солінням або в’яленням. Взагалі ця риба, незважаючи на свою дешевизну, займає в рибній промисловості південної Росії одне з головних місць і за своєю кількістю, так само як і за значенням для населення, перевершує каспійську воблу.
Остання ще менш відрізняється від звичайної плітки, ніж тарань, і до того ж з’єднується із сорожкою – корінним річковим видом, перехідною формою, т. зв. житлової вобли, яка живе постійно в гирлах Волги, ніколи не віддаляючись на морські глибини: за розміром і зовнішнім виглядом остання нагадує морську воблу, але за червоним кольором нижніх плавців наближається до соріжки; крім того, форма її глоткових кісток, на яких розташовані зуби, значно масивніша та з більш вкороченими відростками.
Справжня морська вобла належить до числа риб похідних, тобто таких, які, живучи постійно в морі, йдуть у річки тільки для метання ікри. Зиму вобла проводить у морі; однак величезні косяки її підходять до осені близько до берегів і лягають на ями перед самим гирлом Волги, у яку на зимівлю ніколи не входять; навпаки, на Уралі, за спостереженнями М. А. Сєвєрцева, вобла зимує у великій кількості та йде для цієї мети в річку вже із серпня місяця.
З ранньої весни або навіть з кінця зими, коли інша риба лежить ще на ямах, відкривається рух вобли в річку. Зрозуміло, на ранній або пізній вихід вобли з моря у Волгу має вплив стан погоди: за нагінного вітру з моряни (моряне), який завжди приносить із собою і тепло, вихід вобли, як і всякої іншої прохідної риби, починається раніше; навпаки, холодна погода затримує хід. Окремими особинами вобла показується в річці ще під кригою, саме з кінця січня; у половині лютого вона трапляється вже косяками, тож за хороших умов трапляється захоплювати її в одну тонну від 10 000 до 15 000 штук; у березні місяці перебіг її ще більше посилюється; однак докорінний вихід відкривається лише у квітні, коли річки давно вже розкрилися, і крига пройшла. Лютневі та березневі косяки вобли належать тій рибі, яка зимувала перед гирлами Волги, пізня ж вобла йде з глибини моря і до того ж величезними, незліченними масами. Косяки вобли тягнуться всіма рукавами Волги, іноді до кінця квітня; частина її проходить вище, але набагато більша кількість залишається в гирлах, де вона, відшукуючи собі місця для метання ікри, набивається в усі притоки, єрики та затони, іноді в такій нечуваній кількості, що тому, хто не бачив це явище на власні очі, важко повірити, що у вузьких протоках маси вобли бувають часто такими густими, що заважають човнам вільно пливти. Під час ходу її вгору вона йде досить швидко, переважно на глибині, у порожнисту ж воду або за сильної течії тягнеться вздовж берега. Цікаво бачити, коли величезний косяк вобли, ідучи вільно по глибокому місцю, раптом наштовхнеться на мілину, що перегороджує йому шлях; риба при цьому здіймає сильний галас, який анітрохи не поступається шуму від пароплава. Вобла піднімається у Волгу невисоко, біля Царицина вона грає ще значними косяками, але не тільки під Самарою, а навіть і під Саратовом зустрічається тільки випадково, поодинокими особинами.
Для метання ікри вобла вибирає тихі місця і тому заходить в ільмені, в очерети, а також вибирається на трав’янисті місця, залиті порожнистою водою; одним словом, з половини квітня, вона, за висловом ловців, полощеться скрізь, де тільки є хоча б 9 см води і якась травичка. Під час весняного ходу безліч її гине від різних причин. Так, напр., заходячи в ільмені, вона часто в них обсихає; це значить, чти морський вітер (моряна), наганяючи воду на низинні місця, перетворює їх на короткий час на ільмені; із припиненням вітру вода з таких тимчасових ільменів іде швидко в загальне русло річки, а вобла та інша риба, яка потрапила в такі ільмені під час моряни, залишається на сухому місці й, звісно ж, зникає. Точно так само сильне хвилювання багато вбиває і викидає на берег мертвої вобли. Купи загиблої таким чином риби бувають такими великими, що хижі птахи викльовують у мертвих тільки очі, нехтуючи рештою м’яса.
Під час нерестування зовнішній вигляд вобли дещо змінюється. Навесні, іноді задовго до метання ікри, починається посилена діяльність зовнішніх покривів тіла, внаслідок чого слиз, що виділяється у великій кількості, густішає та обволікає весь тулуб, не виключаючи і плавників. За місяць, а теплої весни і набагато раніше, на цій слизовій оболонці починають розвиватися як у самців, так і в самок особливі бородавки; у зародковому стані вони мають вигляд круглих дрібних цяток дріб’язково-білого кольору (схожих на більмо), які в міру наближення до нересту дедалі більше й більше збільшуються та набувають конічної форми з вершиною гострою та дуже твердою; водночас білий колір їх змінюється на темніший, що пасує до загального кольору тіла. Взагалі вобла у шлюбному вбранні вельми шорстка; розповідають (чому можна цілком довіряти), що босій людині не можна увійти у воду, де треться вобла, бо голі ноги будуть негайно подряпані до крові. Зрідка трапляються екземпляри, на яких луска буквально стоїть щетиною або навіть перегинається в протилежний бік; цілком ймовірно, це трапляється тільки у хворої риби. Крім шлюбних бородавок, у багатьох екземплярів вобли – як у самок, так і в самців – голова вкривається великими білуватими наростами у вигляді пухлини; особливо набрякають ніс, губи, краї зябрової і підзябрової кришок, а також спинні та грудні плавники.
Перед настанням періоду нерестування вобла перестає приймати їжу; шлунок у неї в цей час постійно порожній або наповнений одним слизом; у дуже рідкісних траплялося знаходити тільки подрібнені шматки морських черепашок, які, мабуть, залишаються надовго в травних органах. Весь цей час вобла живе за рахунок свого жиру, запас якого буває тим значнішим, чим раніше вона з’являється в річці; у пізньої вобли жиру вже набагато менше, тому що частина його витрачається також на розвиток і формування ікри. Виметавши ікру, вобла позбавляється позитивно всього жиру і тому стає такою худою, що на перший погляд важко впізнати в цій виснаженій рибі жирну весняну воблу; внаслідок втрати жиру голова вобли стає вдвічі товстішою за решту тулуба, який набуває дуже вузької, подовженої форми та темнішого кольору. Така вобла, витративши всі свої сили, не може опиратися найповільнішій течії і тому зноситься водою майже без жодного опору вниз, у море, де вже очищається від бородавок і кидається на корм.
Усю рибу, що вимітала ікру і йде назад у море, у пониззі Волги називають похитною; така риба рухається (або, як тут кажуть, скочується) донизу хоча в значній кількості, але вже не такими суцільними косяками, як та, що йде вгору, і йде вся мало-помалу, майже непомітно. До половини травня морська вобла встигне вже скотиться в море і потім, до наступного року, в річці не трапляється жодного екземпляра цього різновиду, за винятком житлової вобли, яка цілий рік мешкає в гирлах Волги.
Мальки вобли, що виклюнулися з ікри, у річці не залишаються, а негайно ж ідуть у море; точно так само в річці не трапляється молода вобла; тому треба думати, що вобла йде в річку, тільки досягнувши статевої зрілості, до тієї ж пори мешкає в морі, у віддаленіших і солоніших частинах його.
Що ж стосується жилої вобли, то остання в липні та серпні від’їдається до того, що все м’ясо і нутрощі її, а іноді й основи плавників проростають жиром; у цей час у неї можна спостерігати вже молоду ікру, яка щойно зародилася. До зими ця жирна вобла вибирає собі ями і, як інша річкова риба, залягає в них нерухомо, впадаючи водночас у сплячку; до цього часу така сама жирна морська вобла підходить близько до берегів і зимує перед самим гирлом Волги, щоб за першої весняної моргани почати свій хід у річку. Перед зимовою сплячкою вобла знову виділяє рясний слиз, що огортає весь тулуб густим шаром; цей слиз відомий тут під ім’ям слену, або сорочки, і ловці запевняють, що нерухомість риби взимку походить від побоювання втратити саме цю сорочку, що оберігає рибу від впливу холодної води. Зимовий сон вобли не можна назвати повною сплячкою – це скоріше напівсонний, напівбадьорий стан, за якого риба нічого не їсть і лежить струнко на дні ям, вирів, вибоїн. Риба, що зимує в річці, лежить на місці дуже міцно; навпаки, риба, яка зимує в тих частинах моря, що вкриті кригою, хоча й рідко, але блукає; нарешті, та риба, яка перебуває у відкритому морі, і зовсім не спить. Існує думка, яку не можна не визнати доволі вірогідною, що зимова сплячка риб зумовлюється головним чином відсутністю повітря у воді, яка перебуває під льодом. Дійсно, під час сильних морян, що трапляються взимку, коли лід, що вкриває північне взмор’я і гирла Волги, ламається й утворює великі тріщини, риба, що лежить на дні, відчувши приплив свіжого повітря, піднімається з ям і починає рухатися вгору річкою, поки не знайде знову зручних місць для залягання. Тому-то риба, що зимує на узбережжі, вода якого перебуває постійно в зіткненні з незамерзаючими частинами моря, має менш млявий вигляд, частіше блукає і, нарешті, раніше за іншу рибу відкриває весняний хід.
Вудіння плітки не користується великою повагою між присяжними рибалками, які здебільшого віддадуть перевагу дрібнішим йоржам, яльцям і навіть піскарям. Із гастрономічного погляду ця риба справді нижча за пойменованих, особливо влітку, коли її м’ясо відгукується сильною гіркотою, але презирство, яке їй надають рибалки, не зовсім заслужене, адже ловити її нелегко, а спіймати багато плітки, навіть у надлишку, можуть тільки вправні рибалки, до того ж не тому, щоб плітка вирізнялася великою обережністю, а тому, що вона майже завжди сита, та й голодна бере не так різко і рішуче, як інші риби. Вудіння плітки – гарна школа для рибалки-початківця, а й, крім цього виховного значення знехтуваної плівочки, у нас знайдеться чимало вод, де плітка становить за потребою головну здобич вудильника. Наприклад, у Москві-річці, у межах столиці, приблизно половину всієї спійманої риби становить плітка; за найпомірнішим розрахунком, протягом року тут добувають вудкою щонайменше 500 пудів плітки. В Англії плітка теж подекуди становить головну породу риб і має багатьох аматорів і спеціалістів, які ловлять майже тільки одну плітку, як і в нас, є йоршатники, лящатники тощо.
Де шукати і ловити плітку – видно з попереднього, і повторюватися не варто. У разі вживання насадок відповідно до сезону вудіння її може тривати майже весь рік, окрім глухої зими; більше того, я переконаний у тому, що її можна з певним успіхом ловити й уночі – у річці на донні, а у ставках на поплавцеві вудки, під час освітлення, яке водночас слугує приманкою риби. Принаймні мої досліди ловлі плітки в купальнях при світлі лампи були досить вдалими.
Плотва дуже чутлива до змін погоди, тримається то глибоко, біля дна, то в півводи, а іноді на поверхні. Тому клювання її дуже примхливе. Безсумнівно, що перед негодою вона перестає брати, але вірно також і те, що невдача здебільшого відбувається через те, що плотву ловлять не там, де вона є, і не на належній глибині. Якщо вона часто плавиться, тобто плаває зверху, розрізаючи спинним пером воду і залишаючи слід у вигляді лінії, або ж перевертається, пускаючи бризки, то з дна ловити її не варто, а краще вудити або у півводи, а то так зверху, нахлистом.
Але ловити нахлистом, тобто найважчим способом, дрібну плітку – це надавати їй занадто багато честі. Точно так само не варто ловити її на донні вудки, у закидку, тим паче, що вона і попадається на них досить рідко. А тому головний, майже винятковий спосіб вудіння плітки – це ловля на довге вудилище з поплавком, що практикується як у стоячих, так і в водах, які не надто швидко течуть. Головна різниця полягає в насадках.
Перша умова плотвичної вудки полягає в її легкості, а тому вона робиться з найлегшого дерева або ще краще – очерету. Під час вудіння з берега вудильник має бути набагато (ледве не вдвічі) довшим, ніж під час вудіння з човна, до 6 м, для більш далекого закидання. Взагалі плітка ледь не єдина риба, яку в більшості випадків буває зручніше і вигідніше ловити з берега, ніж із човна. Багато англійських вудильників і навіть деякі російські рибалки вважають за краще ловити плітку з котушкою, заради можливості вживати дуже маленький гачок, кінський волос для повідця і заради зручності укорочення. На мою думку, возитися з такою дрібною і слабосильною рибою протягом кількох хвилин, навіть чверті години, не тільки не варто, а навіть дещо смішно. Але якщо ви ловите плітку без котушки, то раціональніше ловити її не на шовкову, а на добру і свіжу трьохволосну волосінь, яка, розтягуючись, до деякої міри замінює котушку, а головне – дає можливість вживати дрібні номери гачків і дрібну насадку. Вудити ж на шовкові волосіні з гачками, нижчими за 10 №, без котушки, абсолютно нерозсудливо, тому що риба більшого розміру, яка здебільшого зачепилася тільки слизовою оболонкою піднебіння або губ, легко зривається з гачка. Тим паче не варто ловити плотву нотінгемським способом, тобто відпускаючи поплавок на відстань до 20 і навіть 36 м. Не варто тому, по-перше, що далеко відпускати поплавок можна тільки на сильній течії, на якій плітка стоїть рідко; по-друге, поплавок має бути великим і неглибоко вивантаженим, інакше його не буде видно, а величина поплавця необхідно зумовлює і розміри гачка, і величину насадки; по-третє, плітка не вирізняється обережністю, подібно до ляща, визла, сазана, і чудово бере біля самого човна. З усіх цих причин розсудливіше ловити плотву спрощеним нотінгемським способом – москворецьким, у проводку, з довгою волосяною волосінню, до 14-18 м завдовжки, і легким поплавком. Про це вудіння йтиметься далі, під час опису вудіння язя і яльця, а тут скажу тільки, що під час вудіння плітки москворецькі рибалки не відпускають поплавця і наполовину так далеко, як на під’язка.
У рідкісних випадках ловлять плітку на кілька вудок; здебільшого необхідність змушує тримати вудилище в руці і бути постійно напоготові до підсічки. Утім, під час лову на зелень у тихих місцях можна з успіхом ловити на 2, навіть 3 вудки, бо за гарного улову плотва іноді навіть заковтує гачок.
Гачок ніколи і за жодної насадки не має бути більшим за 8 №, і то тільки, коли насаджують гнойового хробака, якого, утім, плітка не дуже поважає; спеціального ж лову плітки на виповзка, тобто великого земляного черв’яка, що вимагає великих гачків, бути не може. Усього зручніші гачки 10 №. Загин убік зайвий і навіть шкідливий; під час вудіння на хліб, зерно, опариша практичніше вживати гачки з короткими стрижнями. В Англії є навіть кілька сортів гачків, уживаних винятково для лову плітки, але оскільки їх у нас дістати важко, то доводиться задовольнятися найміцнішими і найгострішими гачками Кірбі, Лімерік; найбільше ж краще не раз згадані бронзовані гачки Пенеля з відігнутим вушком. Для лову на мотиля – місцями головної осінньої і зимової насадки – найпрактичніші гачки мотильні, з довгим стрижнем; на звичайні гачки дрібних номерів насаджувати мотиля в холод дуже важко. Для лову плотви, зауважу, необхідно вибрати гачки, у яких борідка починалася б якомога ближче до згину. Що довша ця частина гачка, то менше ймовірності, що жало гачка буде в роті плотви.
Повідець може бути при лові з котушкою з одного волоса, який пристібається петлею до найтоншого шовкового шнурка. Частіше для повідця беруть найтоншу жилку або так звану тягнуту, тобто з якої струганий верхній шар; але остання дуже неміцна, скоро зношується і завжди менш пружна, ніж звичайна. Для лову на волосяні волосіні практично вживати волосяний же поводок, але не в один, а в два волосини. Необхідні якості повідця – прозорість і непомітність. Найкраще, якщо він буде жовтуватого кольору, чому волосяні повідці мають бути із соляного волоса; деякі фарбують повідці в зелений колір.
Грузило пліточної вудки завжди легке і складається зазвичай з однієї або кількох дробинок, розташованих не дуже тісно, до того ж більші мають бути далі від гачка. Замість дробинок ще краще вживати тонкі пластинки свинцю, які обгортають навколо волосіні (вище за її кінцеву петлю, до якої пристібають повідець із гачком) у вигляді подовженого вузенького циліндрика. Дуже зручно для вивірки поплавка грузило зі свинцевого дроту, тоншого за шпильку. Цей дріт обгортають навколо волосіні спіраллю, до того ж для зручності навертання підкладають тонку голку, яку потім висмикують; спіраль же дещо стискають, щоб вона не ковзала по волосіні. Акуратніші рибалки місце прив’язки вантажу, щоб уникнути швидкого псування волосіні окисом свинцю, заздалегідь обмотують шовковинкою, але це вже зайвий педантизм, що забирає занадто багато часу. Іноді, під час вудіння на течії, необхідно буває поміщати додатковий грузик – невелику дробинку з шпилькову голівку або трохи більшу, і вже на повідку, на відстані 9 см від гачка. Цей «підпасок» вживають москворецькі рибалки для того, щоб насадка йшла глибше, і повідець не становив би разом із волосінню майже прямого кута. Таке положення легкої насадки невигідне тому ще, що стає менш помітною, що кожному зрозуміло.
Поплавок має дуже важливе значення під час вудіння плітки, тонке клювання якої увійшло в приказку. Він має бути настільки можливо меншим і легшим і сидіти у воді якомога глибше; іноді необхідно, щоб верхівка поплавка висовувалася з води тільки на 2, навіть на одну лінію. Пробочні поплавці мало придатні, крім найменших і до того ж подовженої форми; для лову в стоячій воді дуже гарні довгі пір’яні поплавці або ж із голки дикобраза. Під час вудіння на течії довгі поплавці, однак, незручні. Волосінь тут завжди більш-менш відтягує верхівку поплавка, тим часом як необхідно, щоб останній завжди перебував у вертикальному положенні. Із цієї причини москворецькі рибалки прикріплюють поплавок до волосіні тільки знизу; за такої умови довжина поплавка, очевидно, зайва і навіть шкідлива. Більшість столичних вудильників ловлять із невеликими поплавками з кори осокоря (рідше гілки), від 4 до 9 завдовжки і завтовшки приблизно 1 або 1,3 см. Практичність таких поплавців і такого способу з’єднання їх із волосінню не підлягає жодному сумніву, і я ще матиму нагоду говорити про них під час опису ловлі яльця. Дуже гарні й набагато чутливіші, але незрівнянно менш міцні поплавці із сухого очерету або куги.
Оскільки плітка риба порівняно сита і малорухлива, то для того, щоб забезпечити собі успіх лову, необхідно привернути її або навіть привчити до цього місця якимось ласим кормом. Цього досягають підгодовуванням або притравою, яку кидають перед ловом або під час лову, а особливо привадою, яку влаштовують за кілька днів і постійно підтримують. Утім, привада більш необхідна у стоячій або напівстоячій воді – у ставках і озерах, у річках же можна обмежитися киданням підгодовування під час лову; риба, яка стоїть нижче, зустрічаючи частки корму, які пливуть повз неї, піднімається вище, до самого джерела, і зустрічає тут гачок рибалки з іще більш ласою приманкою. Звідси легко зробити висновок, що підгодовування повинне відповідати силі течії, тобто бути тим легшим, що слабша течія. Навпаки, привада як у стоячій, так і в текучій воді може бути і важкою, і легкою, на течії навіть ліпшою є важка, оскільки легку скоро буде знесено вниз. Утім, легкий корм можна затримати на більш-менш тривалий час, якщо його змішають із глиною або помістять у рідкісні мішки, кульки або особливі бляшані снаряди з отворами. Іноді, але досить рідко, до такого економічного розподілу корму буває корисно вдаватися і під час лову в стоячій воді. Здебільшого у ставковому ловлі обмежуються киданням корму на місці лову в кількості кількох жмень, якщо це привада, і однієї жмені, якщо це підгодовування. Щодо додавання якихось пахучих речовин заради присмачування корму слід знову повторити, що вони набагато більше досягають своєї мети в стоячій воді, оскільки тут пахучі частинки поширюються на всі боки радіусом, а в проточній воді – тільки в одному напрямку. Однак якщо підгодовування або привада непропорційно важка, то олії й подібні до них зілля недаремні і можуть швидше привабити рибу своїм запахом.
У ставках місця, обрані для вудіння плітки, найкраще запроваджувати пареним житом або ж крихтами чорного хліба, які можна замінити розпареними кірками; до цього основного корму розсудливо додавати заради запаху пшеничних висівок або товченого конопляного насіння, трохи підсмаженого. Розкидати приваду треба дня 2-3, вранці та ввечері по 3-4 хороших жмені, вибираючи глибину близько 1,5 м. Перед ловом кидають трохи підгодовування. Дуже гарною привадою слугує дрібно пошкрябана конопляна або лляна ізбоїна (макуха, колоб, дуранда). Деякі під час вудіння підгодовують підсмаженим конопляним насінням – товченим або драним, яке завчасно заготовляють у вигляді маленьких легкопереносних плиточок, причому зв’язком може слугувати крохмаль або клейстер. У дуже зарослих ставках привада і підгодовування не мають великого впливу на успіх лову і взагалі треба уникати загодовування риби.
Під час вудіння плітки на слабкій течії як хлібне або зернове підгодовування, так тим паче привада вживаються порівняно рідко. Тут набагато більш дійсною виявляється підгодовування у вигляді мотиля, мурашиних яєць, які далеко відносяться течією і здалека привертають рибу, тим часом як слабка течія, на якій тримається плітка, не в змозі потягти із собою зерна. Великі пшеничні висівки, а також дране конопляне насіння за своєю легкістю дуже гарні, але влітку привертають занадто багато дрібниці. Найкращою підгодовуванням слугує все-таки мотиль: навесні – у травні, після нересту плітки, а потім уже в серпні або на початку вересня. Наприкінці травня і в червні, коли мотиля дістати важко (у цей час він вилітає з води), можна з успіхом ловити плітку, підгодовуючи її мурашиними яйцями. Обидві ці підгодовування хороші тим, що не дуже скоро насичують рибу. Те й інше мнеться зазвичай разом із глиною, але на дуже слабкій течії ліпше прямо підкидати мотиля разом із сміттям позаду човна; узагалі для підгодовування ліпше вживати не чистого мотиля, а разом із водоростями і сміттям, у якому він застряє і яке частково замінює глину. Що слабша течія, то пухкішими і дрібнішими мають бути глиняні кулі з підгодовуванням. Вельми корисно буває в тому разі, коли сильно набридає дрібниця, що смикає насадку, підгодовування кидати у вигляді глиняних пиріжків із начинкою з мотиля. За звичайного ж способу замішування підгодовування разом із глиною дрібнота перехоплює поволі мотиля, що розмивається водою, тоді як у пиріжках начинка виходить одразу, і значна частина мотиля відходить далеко від човна та привертає нижчу за розмірами велику рибу, яка потім піднімається догори і відганяє дрібноту. Цілком ймовірно, влітку найкращою підгодовуванням була б «зелень», тобто нитчаста водорість, ласа літня їжа не однієї плітки, але важко придумати, як це влаштувати. У піщаних місцях для приваблення плітки іноді корисно буває підривання дна граблями або веслом; утворена каламуть приманює плітку, хоча й не такою мірою, як піскаря.
Насадки для вудіння плітки досить різноманітні. Їх можна розділити на рослинні та тваринні, причому перші вживають здебільшого в стоячій воді, а другі – в проточній. Головні рослинні насадки – хліб, парені хлібні зерна, зелень; головні тварини – мотиль, опариш, мурашині яйця, гнойові черв’яки; крім того, зрідка насадкою слугують мухи, дрібні коники, ширійка, тобто личинка мошкари, ракові клешні та шийки.
У річках на хліб плітка бере гірше, ніж у ставках, а іноді й зовсім не бере, якщо не буде ним же підгодована. Чорний хліб, більш пахучий і в’язкий, ніж білий, кращий, але і його не зайве м’яти з різними зіллями: плітка найвибагливіша і вибаглива риба, і якщо їй не сподобається насадка, то вона випльовує до підсічки. Узагалі всякий, особливо білий, більш несмачний хліб краще м’яти з медом і прованською олією, до якої додано кілька крапель анісової або м’ятної олії. Білий хліб придатніший домашнього приготування, особливо здобний і дещо сируватий; можна його також замінювати тістом; De la Blanchere радить тісто трохи просолювати, а потім злегка підсмажити із салом на сковороді. Через брак присмачувальних речовин можна обмежитися тим, що м’якуш мнуть зі слизом або навіть із вмістом шлунка спійманих риб. Крім того, оскільки безсумнівно, що вся риба має особливу слабкість до червоного кольору, вельми корисно м’якуш білого хліба фарбувати суриком, мнучи його з дрібним порошком цієї фарби. Хлібні кульки можуть бути величиною від просяного зерна до горошини; найбільш придатні номери гачків від 10 до 12.
Хлібні зерна як насадка поступаються м’якушу. Найкраще, на мою думку, перлова крупа (з ячменю), яка, якщо не дуже розварена, тримається на гачку досить міцно, навіть на не дуже сильній течії. За нею йде парена пшениця, жито і, нарешті, овес. На парений горох плітку ловити не варто, але я ловив її досить вдало на варений зелений горошок, який, імовірно, може бути замінений на молодий цукровий горох, а також на парену сочевицю; останню, як насадку й підгодовування, здається, ніким не вживають, але в багатьох відношеннях вона має бути кращою за парений горох, та й краще за нього тримається на гачку. Ловлять зазвичай на одне добірне і добре розпарене (не тріснуте) зерно. Імовірно, плітка буде добре брати і на розварене справжнє саго (тапіоку), про яке я вже згадував під час опису вудіння лящів.
«Зелень», як сказано, становить чудову літню насадку для плотви. На жаль, остання бере на зелень тільки там, де до неї звикла. Це нитчаста водорість, звана також за своїм виглядом, що нагадує пасма найтоншого шовку яскраво-зеленого кольору, шовківником; на думку Черкасова, наукова назва її Confervula rivularis. Можливо, можна ловити і на цю водорість, але москворецькі рибалки ловлять на один із видів роду Cladophora. Зелень росте як на слабкій, так і на помірній течії, переважно на палях і на камінні, до того ж на невеликій глибині; на дуже слабкій течії вона завжди буває дуже грубою і темною, чому риба бере її не особливо охоче. Найкраща, тобто найяскравіша тонка і водночас міцна зелень росте зазвичай на палях під мостами. Росте зелень надзвичайно швидко і якщо не було паводків, які зазвичай змивають або обривають її, досягає довжини 70 см і більше. Надає перевагу, втім, молода коротка зелень – близько 15 см довжини. Водорість ця має дуже сильний запах, що нагадує огірковий, і досить приємний смак, тож немає жодного сумніву в тому, що вона сама по собі є ласим кормом для риби, яка зовсім не шукає в ній дрібних організмів, яких на течії буває дуже небагато. Що плітка влітку харчується головним чином зеленню або, через брак її, будь-якою іншою ніжною водорістю, можна переконатися, дослідивши вміст її шлунка, у чому, втім, немає особливої потреби. Легка гіркота м’яса плітки зобов’язана своїм походженням саме водоростям. На жаль, зелень влітку досить швидко псується і, навіть якщо зберігалася вночі в льоху, на другий день стає кволою, розлізається і рветься на гачку. Те ж саме відбувається і від зберігання її в банці з водою, хоча вона в ній і розростається. Під час лову тримають її в мокрій ганчірці.
Спосіб насаджування зелені досить оригінальний. Беруть прядку не коротшу за 9, навіть 13 см, від сірника до гусячого пера завтовшки, згинають її навпіл і роблять посередині подвійну петлю у вигляді літери Ь; в отвори ці протягують гачок, петлю затягують, і кінці обрізають або відкушують так, щоб довжина прядки була не меншою за 4 см. Жало гачка перебуває, таким чином, зовсім зовні, але це не має жодного або майже жодного впливу, на клювання плітки принаймні, що пояснюється тим, що ця легка насадка пливе попереду гачка, завжди дуже маленького (б. ч. 11-12 №), і через свою довжину заковтується, перш ніж риба відчує гачок. Де течії немає і зелень висить, там риба дуже погано бере або не бере зовсім.
Ловля плітки, а попутно під’язка, головня, яльця на зелень – один із найбільш здобутливих способів вудіння. Ні на яку насадку, з привадами, підгодовуваннями, приправами, не можна спіймати влітку стільки плітки, скільки на зелень без усякого підгодовування, якщо тільки, звісно, вибрано вдало час і місце, а плітки багато. На Москві-річці є фахівці цього лову, які в самий глухий час для лову тягнуть на зелень плітку пудами, підчіплюючи зрідка і порядних язиків, і головнів. Плотва має якусь не зовсім зрозумілу слабкість до зелені. Я навіть думаю, чи не має вона для неї влітку значення не тільки смачної їжі, а й лікарського – проносного засобу. Риба влітку, особливо в спеки, взагалі хворіє і страждає від паразитів.
Вудіння на зелень починається зазвичай наприкінці травня або пізніше, щойно встановиться тепла погода і на палях з’явиться зелень у 4 см, а триває до середини серпня або перших чисел вересня.
Перший час, утім, плітка бере погано; рибалки кажуть, що справжнє клювання її починається тільки, коли вона «в’їсться» в зелень, тобто звикне до неї, а це буває після першого пристойного паводка, який змиє частину зелені й у такий спосіб привчить до неї рибу. Хоча плітка й тримається в тих місцях, де росте зелень, але тут вона бере погано, ймовірно тому, що сита. Найбільше практичніше ловити нижче від таких місць, на помірній глибині, бо тут риба звикла сторожити корм, що пливе повз, і кидатися на обірвані течією пасма зелені. Треба тільки «потрафити» глибину, тобто дізнатися, де стоїть плітка – у півводи чи низько. Це можна дізнатися емпірично, почавши ловлю з дна і поступово спускаючи поплавок, але само собою зрозуміло, що якщо ловлять нижче мілкого місця, де росте зелень, то ловити з дна не варто, бо зелень має майже однакову питому вагу з водою. Взагалі на зелень із дна ловлять рідко. Дуже успішно можна ловити на зелень під греблями, в ямах, де воду крутить, а також нижче перекатів, де течія відразу слабшає. На дуже швидких місцях і на самих перекатах плітку на зелень не ловлять і тут скоріше можна спіймати головня, яльця або під’язка. Помічено, що за кожного, не тільки посилення, а й ослаблення течії (у шлюзованих річках) плотва починає брати на зелень жадібніше. У тихих місцях можна ловити, не перекидаючи, навіть на 2 або 3 вудки. Перед тим як закинути вудку, зелень на гачку трохи відхльостують, щоб вона розпушилася і мала б ще більш спокусливий вигляд. Про характер клювання плотви на цю насадку йтиметься далі.
З живих насадок для вудіння плітки найкраща – мотиль, звісно, там, де можна діставати його у великій кількості, але на мотиля риба, чи то погано, чи то добре, повинна брати всюди, оскільки вигляд і колір цієї насадки не залишає нічого бажати і він становить для риби улюблену їжу, а іноді й ласощі. Важко уявити, щоб його де-небудь зовсім не було, і риба була б із ним абсолютно незнайома. Не можна, однак, не помітити, що в ставках, озерах і взагалі в стоячій воді риба бере на мотиля гірше, ніж на течії та в річках, що я схильний приписати тому, що мотиль, який тримається в мулі, де течії немає або майже немає, рибі приївся. Як ідеться вище, москворецькі рибалки, які визнають, до речі сказати, тільки дві головні насадки – виповзку для лову взакидку та мотиля для лову у висячому положенні, із поплавцем і без нього, ловлять на мотиля навесні – з кінця або середини квітня, коли прочиститься вода, – із середини травня; пізніше ловлять тут на мурашині яйця і зелень. Потім, із першими заморозками, знову головною денною насадкою як для плітки, так і для іншої риби є мотиль, який утримує своє першорядне значення всю зиму аж до розкриття. Для плітки насаджують на гачок (№ 10, № 14) по 2 або по 3 мотилі, нанизуючи їх нижче за голову, біля другого суглоба; у разі млявого кльову надягають найбільшого мотиля, як черв’яка, тобто пропустивши жало за головою, насувають потихеньку пальцем мотиля на гачок. Ця операція за тонкого і дрібного гачка (№ 12) зовсім не така важка, як може здатися з першого разу.
На черв’яків плітка бере гірше, ніж на хліб або мотиля, а на великих, тобто виповзків, бере тільки випадково, б. ч. вночі на донну, і ще рідше попадається. Місцями, втім, плітка непогано ловиться навесні на дрібного земляного і гнойового черв’яків. Іноді, під час ловлі підуста і йоржа, вона попадається на шматочки хробака (виповзка і залізняка) і бере на ці шматочки порівняно вірно.
Опариш становить дуже добру літню насадку для плітки, але вона бере на нього не скрізь, а в ставках майже ніколи, імовірно тому, що падаль у ставки потрапляє рідше, ніж у річки. Зазвичай надягають на гачок (№ 12) тільки одного опариша. Опариші заляльковані, схожі величиною і кольором із барбарисом, теж дуже гарні, але дуже погано тримаються на гачку. Мурашині яйця, як підгодовування і насадка, для плітки не мають такого важливого значення, як для підуста, під’язка та інших риб, але в травні на ці лялечки мурах нерідко можна спіймати кілька десятків великих пліток.
У невеликих річках плітка дуже часто не бере ні на яку іншу насадку, окрім як на шиворотку. Це личинка мошкари – Phryganea. Вони бувають різної величини, але для вудіння плітки придатніші дрібні. Шиворотка – білястий черв’ячок із тонкою голівкою, укладений в особливій трубочці, складеній із частинок хвоща, сучечків, гнильців тощо, неправильної форми; із трубочки черв’ячок може висовуватися до половини. Ловлять шийворотку сачком із серпанку біля берегів і трави; перед насаджуванням на гачок її витягують із трубочки, для чого найзручніше заздалегідь вколоти її шпилькою із заднього кінця. На шиворотку добре бере на річках усяка білявка, особливо підлящики.
Спеціального лову плітки на ракові шийки і клешні, а також на коника ніде не проводять, і на ці насадки вона попадається більше випадково. Але на муху – звичайну кімнатну або м’ясну – місцями можна влітку ловити дуже багато плотви, якщо вона тільки ходить зверху. Вудіння на мушку може здійснюватися як із поплавком (але без грузила), так і нахлистом (див. «Форель»). Утім, плітка бере непогано і на потопаючу муху. Штучна насадка, яка б то не була, для цієї риби абсолютно непридатна.
Кльов плітки вкрай примхливий: сьогодні вона бере добре, завтра зовсім не бере без усяких видимих причин. Але більш спостережливий рибалка, який помічає, на якій глибині стоїть плітка, завжди зловить, хоча небагато. Ця риба дуже млява, і якщо вона стоїть на відомій висоті, то, якщо сита, неохоче піднімається або опускається за падаючою приманкою. На течії, тобто в річках, якщо насадка пливе на 4 см нижче або вище, ніж слід, можна нічого не спіймати, тоді як поруч будуть тягати плотву десятками. У ставках же плітку здебільшого доводиться ловити або з дна так, щоб насадка майже торкалася землі, або ж зверху (на муху), а в півводи, подібно до краснопірки, плітка бере тут рідко. Взагалі найкраща глибина для вудіння плітки – 1,5-2 м; місце – біля (на межі) трави, у прогалинах між травою (у ставках), у заплавах і на слабкій течії. Що стосується погоди, то найсприятливіша – сіренька, злегка похмура, коли дим стелиться по землі.
Кльов плітки здебільшого вкрай млявий і нерішучий, особливо, коли вона сита. Річ у тім, що ця риба частіше за інших має звичку пробувати смак насадки, та ще й у доволі оригінальний спосіб: вона підпливає до насадки, втягує її до рота і знову випльовує, це повторюють кілька разів, та ще й із такою швидкістю, що не можна навіть порахувати числа випльовувань. У стоячій воді ця проба насадки виражається ледь помітним дробленням поплавка і закінчується тим, що хліб або зерно безкарно зриває риба, але клювання плітки вельми різноманітні; іноді вона занурює поплавок, іноді навіть кладе його на воду. На течії клювання завжди точніше, а на швидких місцях, як і всі риби, плітка хапає приманку з нальоту, без попередніх роздумувань, розглядань і пробувань. На слабкій течії, як було помічено, найточніше плітка бере на зелень, б. ч. взаглот, але втім, клювання тут малопомітне; поплавок або ніби починає затягувати під воду, начебто гачок зачепив, або ж помічають ледь помітні послідовні коливання поплавка, який продовжує плисти, не зупиняючись. Це звичайнісінькі тут клювання. У першому випадку риба схоплює зелень і, стоячи на місці, її заковтує; у другому – вона робить це на ходу. У всякому разі тут не слід так поспішати підсіканням, як під час вудіння на інші насадки. За жадібного клювання і найсильнішої течії, якщо пристосуватися до клювання, на зелень промахів майже не буває.
Скажу тепер кілька слів про зимове вудіння плотви, яке різко відрізняється від звичайного і багато в чому нагадує ловлю йоржа. Уже в жовтні деякі москворецькі рибалки починають ловити плітку з кобилок, ставлячи їх на борт або лаву човна; грузило має бути досить важким, із двійчаткою, тобто перекладиною зі щетини і прив’язаними до неї на кінцях гачками на волосяних повідках (див. «Йорж»); грузило повинне лежати на дні 1-2 м від човна, а іноді стрімко; насадкою слугує, звісно, мотиль. Потім, після першоледья, плітка відмінно бере на ямах, але пізніше клювання її слабшає, і вона іноді зовсім перестає брати, хоча попадається на голі гачки – самодером. Потім у лютому знову починають її ловити у великій кількості. Кльов плітки взимку ще слабший, але вона часто сама зачіпляється і рідше зривається. У більшості місцевостей Росії плітку взимку зовсім ігнорують, ще більше, ніж улітку, але в деяких зауральських озерах її ловлять масово на блешню, а в інших (напр., в оз. Кабані під Казанню) навіть на хліб. Це казанське полювання вельми своєрідне. Насадкою слугує пшеничне тісто, зім’яте з порошком сурику, яке називають тут просто суриком. Вудка коротка, руків’я зі вставленим китовим вусом; волосінь волосяна з невеликим осокорьовим поплавцем і закінчується доволі важким вантажем, вище за який прикріплена щетинна двійчатка. Поплавок встановлюють так, щоб видно було найменше клювання. Зазвичай кидають підгодовування, б. ч. конопляну ізбоїну. У нас же, на Москві-річці, кидають тільки мотиля і то дуже рідко. Примітно, що казанські рибалки вважають напівтемряву над ополонкою необхідною умовою успішності зимового лову, а тому над ополонкою ставлять курінь; для того ж, щоб ополонка не замерзала, а також для відігрівання рук вживають жаровню. Дуже може бути, що саме вогонь і приваблює плотву до ополонки.
Спіймана плітка чинить відносно вельми слабкий опір – не тільки взимку, а й у теплу пору року. Вона майже вдвічі слабша за під’язка однакової ваги. Усього жвавіше буває ця риба на початку осені, коли виходить на дрібні й досить швидкі місця. Але оскільки плітку завжди доводиться ловити на дрібні гачки і дрібну насадку, а гачки часто лише злегка зачіпають за слизову оболонку рота, то спійману рибу слід тягнути дуже круто. Спійману плітку неважко впізнати, тому що вона спочатку дуже крутиться на гачку і трясе волосінь і кінчик вудилища; але вона дуже скоро слабшає і спливає догори дошкою, подібно до ляща; якщо ж їй підняти голову й дати кілька разів захлинутися повітрям, то можна і велику плітку, яка злегка зачепилася, підняти з води без великого ризику. Плотва тим і відрізняється від язя, яльця і краснопірки, що витягається з води точно заклякла, подібно до судака, жодного разу не здригнувшись.